Мія

Співачка МІЯ стрімко увірвалась у середовище шоу-бізу і так само стрімко підкорила слухачів своїм розкішним вокалом. МІЯ виконує пісні як українською мовою, так і англійською, російською. Її спів та виконавчі можливості, вишуканий романтичний репертуар не залишають байдужим жодного слухача. Коло шанувальників її таланту постійно зростає. Саме тому сьогодні – напередодні Дня закоханих – наша розмова про кохання та музику зі співачкою, добре відомою слухачам як МІЯ.

– МІЯ, Ваші пісні такі емоційні. А як Ви особисто відноситесь до кохання, яке місце у Вашому житті посідає кохання?
– Вважаю, що світле почуття кохання має бути єдиним у житті. І щасливі ті, кому вдалося зустріти справжнє кохання. Але, на мою думку, не варто займатися його пошуками – це почуття виникає у душі спонтанно. Тому сьогодні для мене на першому місці – моя робота, мій творчий розвиток. Скажу відверто: у мене є прихильники, яким я симпатизую, і які симпатизують мені. Мені, як дівчині, звичайно, це приємно. Але шлях до мого серця є тернистим . Можливо, саме тому моє серце є поки що вільним. До того ж, як і в кожної творчої людини, левову частку мого життя займає музика та моя любов до музики.
– Яким пісням Ви надаєте перевагу у своєму репертуарі? Яка пісня є, можливо, Вашою візитівкою ?
– Я виросла на хорошій музиці. Свого часу я займалася з відомим вокалістом Лесею Селітрою, яка вклала в мене дух справжньої музики. Тому мій ранок, зазвичай, розпочинається з горнятка хорошої кави та класики, джазу. Я прагну бути виконавцею, яка співає пісні голосові, вокальні, які, на додачу, ще й несуть смислове навантаження, заряджають слухачів емоціями та силою. Хочу бути виконавицею, яка несе силу навіть у ліриці. Мені, як і багатьом артистам «KARPARATION», пишуть чудові пісні Наталка Карпа, Оля Войцович, Євген Карвацький, а також Gvozdini та моя подруга Марго. Але своєю візитівкою я, безумовно, вважаю пісню «Розпач», яка за кілька місяців завоювала
ефіри багатьох рейтингових станцій. У колі моїх шанувальників вона більш відома, як «А в серці біль». На цю пісню було знято відео, яке стало вдалим дебютом.

– Ваша співоча кар’єра так стрімко розпочалася. Яким був її початок?
– Співаю давно. Але справжнім почат-ком своєї кар’єри вважаю, все-таки, «Євробачення-2010», фіналісткою якого я ста-ла торік з україномовною піснею «Вона», дещо неформатною для такого конкурсу, як виявилось згодом. Але у фіналі до мене підходили Ігор Ліхута та ведучий Савік Шустер, які були у щирому захопленні. Це надихало! А ще після «Євробачення» мій записник збагатився багатьма контактами.
Та ті люди, які підтримують мене і донині, це, передусім, – колектив «KARPARATION».

– І, традиційно, про плани на майбутнє.
– Безперечно, це новий кліп та завершення роботи над дебютним альбомом. Хоча зараз панує період синглів. Тому в пошуку нової пісні, яка так само завоювала б увагу слухачів, як і «Розпач». У найближчих планах – сольний акустичний концерт, який відбудеться навесні, і підготовкою якого займаюся майже рік. Я виконаю як кавери на світові хіти, так і акустичні версії моїх пісень. Акомпанувати мені запросила дуже талановитого піаніста Григорія Скалозубова. А місцем проведення концерту, ми обрали піано-бар з вишуканими інтер’єрами фешенебельного готелю «Nobilis». Сподіваюсь, цей концерт стане доволі помітною подією у мистецькому житті Львова.

– Що ж, тоді щиро побажаю Вам успіхів та нових цікавих пісень!

Розмовляла Ірина ВАНЧОСОВИЧ

Мія

ДОСЬЄ:
МІЯ (Марія Крумшин) – українська співачка.
Народилася: у Латвії, м. Даугавпілс, у родині священика.
Місце проживання: Львів (ще ма-ленькою переїхала до Львова).
Навчання: у 2004 році закінчила музичну школу за класом бандури;
далі – Львівський національний університет ім.. Івана Франка (юридичний факультет); з 2003 року займалася вокалом з відомим вокалістом Лесею Селітрою.
Творча діяльність: з 2008 року є співачкою продюсерського центру
«KARPARATION» (співпродюсерами якого є Ярослав Степаник та Наталка Карпа); у травні 2011 в ефірах з’явилася дебютна відео-робота на пісню «Розпач» (автори: Олеся Садова та Наталка Карпа, режисери: Тарас Дронь та Володимир Щурко)
Конкурси: брала участь в багатьох фестивалях та конкурсах – стала володаркою Ґран-прі на фестивалі «Кришталеві грона», здобувала перші місця на фестивалях «Цвіт папороті», «На крилах дитинства», «Володимир»; брала участь у фіналі відбіркового конкурсу «Євробачення-2010» з піснею «Вона» (автор: Назар Савко)
Захоплення: співачка, окрім всього, що пов’язане з музикою, полюбляє багато читати.

Джерело: РІА-Львів

шоу Голос країни

Голосисті виконавці з усієї України знову змагаються за місце під сонцем. Стартував другий сезон вокального шоу на каналі “1+1” – «Голос країни. Нова історія». Зіркові тренери Олег Скрипка, Діана Арбеніна, Валерія та Олександр Пономарьов на “сліпих” прослуховуваннях набирають команди. Першою путівку у проект отримала переможниця телепроекту “Шанс”, відома львівська співачка Олеся Киричук (на фото) – з рук Скрипки. Вона поєднує кар’єру стоматолога і співачки. Та тепер їй доведеться на якийсь час забути про бормашинку і присвятити себе ефірам на “1+1”. Про закулісся проекту, тренера, цілі, враження та мовне питання в Олесі розпитала кореспондент “ВЗ”.

-Кастинги на шоу, – каже Олеся Киричук, – відбуваються у кілька етапів. Спершу відіслала свої записи, відео. Потім поїхала в Київ на прослуховування до Костянтина Меладзе. Заспівала кілька пісень, а через якийсь час мені зателефонували і сказали, що пройшла далі, і що з виконаних мною пісень Меладзе відібрав для виступу перед тренерами “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”… Хвилювалася під час “сліпого” прослуховування страшенно. Але враження від виступу у мене чудові, бо до мене повернувся Олег Скрипка.

- Не зачепило те, що повернувся лише він, а троє інших суддів – ні?

- Ні. Настільки була щаслива, що повернувся Скрипка (хотіла потрапити саме у його команду), що ні про що інше подумати не встигла. Та й решта тренерів були налаштовані стосовно мене позитивно. Усі похвалили (усміхається. -О. З.).

- Новий тренерський склад “Голосу” подобається?

- Дуже. Усі тримають мінімальну дистанцію з конкурсантами. Спілкуються з нами як близькі люди. Ніякої зірковості. Навпаки, вони – щирі, відверті. Перед камерою – такі ж, як у житті.

- Під час ефіру ви сказали, що колись уже просили Олега Скрипку про допомогу в творчості…

- Після “Шансу” разом виступали на Новий рік на корпоративі в Трускавці. Хотіла, щоб саме він був моїм продюсером, тому записала диск і передала його йому разом зі своїми контактами. Але він не передзвонив…

- Під час прослуховування він або хтось з інших тренерів впізнав вас?

- Та де! (Сміється. – О. З.).

- Як оцінюєте свої шанси на перемогу?

- Це – лотерея. Поганих вокалістів у проект не відібрали. Всі добре співають. Тяжко сказати, хто з нас кращий, а хто – гірший.

- Після появи в “Голосі” на вас посипалось чимало питань від шанувальників, де ж ви пропадали весь цей час після “Шансу”. Хоча співати не припиняли…

- Після “Шансу” ніхто не пропонував мені співпраці, контракту. Не було людини, яка б допомогла мені. А у мене – не те фінансове становище і нема батьків-нафтовиків, щоб забезпечити таку рекламу, як “Шанс” чи “Голос країни”. Все, що робила сама, – як крапля в морі, порівняно з ефіром на “1+1”. Не мала саунд-продюсера. Сама підбирала пісні. Можливо, помилялась, не знала, що саме треба було співати… Тому так вийшло. Та на моєму рахунку чимало записаних пісень: “Ти прийшов”, “Танцівниця вокзальних колій”, “Я в твоїх очах”, “Моя потреба”…

- Сподіваєтеся, після “Голосу” пропозиції співпраці з’являться?

- Не думаю про це. Моя мета у шоу – подовше затриматися в ефірі.

- Між “Шансом” і “Голосом країни” ви брали участь у кастингах на якісь інші вокальні шоу?

- Пробувалась в “Х-фактор”. Пройшла три чи чотири тури, але в ефір не потрапила. Ходила на кастинг до “Шоу №1”. Та саме в “Голос країни” хотіла потрапити найбільше. Мені сподобалась концепція шоу, журі і те, що воно хоча б наполовину україномовне, на відміну від інших проектів. Тут – високий рівень професіоналізму, і тренери відбирають людей, які справді гарно співають, а не тих, з кого можна посміятися.

- Двомовна ситуація на шоу вас не напружує?

- Ні. Всі канали показують шоу здебільшого російською. В “Х-факторі” в третьому турі усім роздали лише російськомовні пісні. Тому те, що в “Голосі” два тренери україномовні, великий позитив.

джерело: Оксана ЗЬОБРО , “Високий замок”

картина з піску для балету "Лускунчик"

У Львівській філармонії 21 грудня Дарія Пушанкіна малюватиме картини з піску до всесвітньо відомої казки «Лускунчик» під симфонічну музику.

– В «Лускунчику» Ви працюватимете за сюжетом відомої казки?
– Львівські глядачі першими в Європі побачать синтез кількох мистецтв. У «Лускунчику» кожне мистецтво творитиме власну дію, а піскова анімація торкатиметься внутрішнього змісту. Гострі сюжети я передаватиму на піску як емоції. Магічні образи зазнають змін і перевтілень. Пісок стане декорацією для героїв, в інших моментах він контактуватиме з музикою чи з балетом. У першому львівському проекті «Спляча красуня» все було по-іншому: я малювала образи, а музика покадрово їх відтворювала.

– Ваші проекти дуже різні. Як Ви творите?
– Це мистецтво для мене багатогранне і непросте. Спочатку вивчала піскову анімацію як графіку, малювала картини, виступала у художній студії. Коли відкрила для себе техніку мультиплікації, зняла мультфільм «Лускунчик». Зараз поєдную всі техніки у театральних спектаклях. Сцена, на відміну від мультиплікації, розкриває події, має кульмінацію, а глядач вчиться розуміти синтез мистецтв: коли варто дивитися на екран, на дію, а коли на все водночас.

– Вам доводилося змінювати сюжет на сцені і подавати його по-іншому?
– На сцені триває жива дія, в якій я імпровізую, доповнюючи сюжет.

– Які відчуття піску в пальцях художника?
– Це танець пальця з чіткими рухами, за чітким алгоритмом. Пісок відчуває вібрації, внутрішній світ художника, навіть якщо малюнок заздалегідь відпрацьований. В конкретному образі треба відпрацювати швидкість, зробити акценти, зосередитись і попрацювати над собою. Тремор на сцені не приховати. Перед кожним виходом на сцену, незважаючи ні на що, треба налаштуватися на позитивні думки, – і все вдається.

– Ви привезли американському глядачеві свій спектакль. Чим його здивували?
– Спектаклем тривалістю 50 хвилин. Це був експериментальний виступ, і пройшов успішно.

– Через назву арт-шоу «Ніч у Луцькому замку», в якому була представлена піскова анімація, легко уявити середньовікові мотиви. В піску передається епоха?
– Пісок насправді непростий матеріал. Художники малювали історію життя, любові, яка спалахнула у старовинному Луцькому замку. Через пісок я передавала об’єм, простір, багатство елементів, характер, і, звичайно, епоху.

– Студії піскової анімації вже шість?
– Так. 16 жовтня студії виповнилось шість років. Моїми першими учнями були школярі, яких навчала малювати портрети з піску, лебедів. Організовувала виставки, концерти. І лише тепер зрозуміла, що мистецтво піскової анімації у моїй творчості надовго.

– Від мистецтва хоч колись відволікаєтесь?
– Зустрічаюсь з друзями, подорожую. Увесь інший час живу піском.

– У пісковій анімації, розумію, що треба мати високу чуттєвість і розвивати її.
– Для мене це мистецтво сюрреалістичне – у ньому є трансформація, переходи, динаміка. Переглядаю анімаційні сайти, каталоги, ролики з сюрреалізму, мультфільми, спостерігаю сюрреалізм у фільмах і у фотографії, постійно вдосконалюючись.

– Ви називаєте цей рік часом Вашого духовного і творчого злету. Це вплинуло і на задум львівської постановки «Лускунчика»?
– Ідеї, деталі проекту «Лускунчик» ми обговорювали у львівському творчому колективі впродовж року, було багато задумів. Інколи образ зникав і ми спільно з сценаристом-хореографом проекту Сергієм Наєнком, диригентом Юрієм Бервецьким шукали нове рішення. У розмові із заступником директора львівської філармонії Іолантою Пришляк я сказала: «Мені, напевно, варто ще раз подивитися фільм, щоб зрозуміти, яким є «Лускунчик» на сцені». Відмінність є і у балеті на філармонічній сцені. Довго я міркувала над тим, який образ творитиму. Коли ми визначили як розвиваються події, як працює піскова анімація і як поєднується з музикою – де є соло, стоп-кадр, – тоді я продумала контакт інших мистецтв з пісковою анімацією. В якийсь момент я зрозуміла, якщо не відчую цю музику серцем, то не зможу конкретизувати сюжет.
Теперішнього стану суцільної гармонії я досягла за рік перебування в горах. Після п’яти років роботи в одному стилі мої сюжети набули рівноваги; відчуваю характер, настрій, досягнула мінімалізму матеріалу і створюю легкі образи. На «Лускунчику» я разом з талановитими колективами шукатиму дотик до мінімалізму, прозорості та легкості.

– Очікуємо від Вас справжніх мистецьких шедеврів у намальованих картинах з піску. І нових львівських постановок.

Олександра Тимчишин

Із найбільших — VI Львівський міжнародний літературний фестиваль, який відвідають 250 письменників із 26 країн та п’яти континентів; Міжнародний фестиваль перекладів «TRANSLIT»; V Бізнес-форум, на якому будуть обговорювати аспекти видання електронних книжок і законопроект «Про національний культурний продукт»; II Бібліотечний форум, основна тема якого — трансформація бібліотек в сучасні інформаційно-культурні центри; VII фестиваль «Молода республіка поетів» і сам ярмарок, де близько 800 учасників представлять свої книжки.

Зірковий гість — Ерленд Лу (Erlend Loe). Особливий гість — Олжас Сулейменов. Спеціальні — Іван Дзюба, Анджей Менцвель, Борис Дубін, Арво Валтон, Геннадій Бурбуліс, Адам Міхнік, Мирослав Попович, Ярослав Грицак, Василь Шкляр, Марія Матіос, Ольга Токарчук і Марек Краєвський.

Згадані акції й автори, а ще, безумовно, відвідувачі творять фантастичну атмосферу! Форум видавців стає таким собі містом у місті. У ці дні top-темою майже всіх розмов у кав’ярнях, рестораціях, театрах, скверах і парках є книжки й література загалом. Вочевидь, у такому спілкуванні народжуються нові цікаві проекти.

Про це та багато іншого — в інтерв’ю з президентом Форуму видавців Олександрою КОВАЛЬ.

— Пані Олександро, цьогоріч ви виокремили перекладацький і бібліотечний напрями. Назріла потреба?

— Мені здається, що так. Переклади — дуже важливий напрямок книговидання. Настав час поговорити серйозно про розвиток перекладацьких шкіл; про те, як завдяки якісним перекладам краще ознайомитися зі світовою літературою і як ми можемо представити Україну за кордоном.

— Кілька років тому ви провели Форум видавців у Києві. Скажіть, буде така друга спроба експансії на схід України?

— Форум видавців у такому обсязі, як його проводимо, є надзвичайно дорогим заходом. Ми його розвивали поступово, і він виріс, можна сказати, завдяки власним ресурсам. Але зараз потребує великого зовнішнього фінансування. Зокрема, деякі складові: фестивалі, бібліофоруми… (Вони безплатні. Оплата проїзду, проживання авторів — коштом організаторів.) Бюджет Форуму видавців такий, що не дозволяє інвестувати в розвиток в інших містах. Хіба знайдемо партнерів.

— Пані Олександро, проаналізуйте, будь ласка, динаміку росту Форуму видавців. Здається, цьогоріч він чи не наймасштабніший.

— Мені б хотілося сказати, що захід буде зростати, але ми дуже обмежені виставковою площею. І це — гальмівний фактор. Усе говоримо львівській владі про потребу побудувати новий експоцентр. Можливо, після Євро-2012 щось зміниться. Тоді могли б мати більшу кількість видавців, а відповідно, заробили б більше грошей і організували б більше заходів на ці гроші.

— Чи прибуде хтось із політиків на подію? Можливо, з уряду?

— Не знаємо, бо нікого не запрошуємо. Вони зазвичай зголошуються самі. До цього часу жодних оголошень не було. Є лише інформація про те, що кілька депутатів Верховної Ради будуть на дискусії про національний культурний продукт.

— Яка роль держави в розростанні заходу?

— Мені би хотілося, звичайно, щоб наша співпраця з державою була більшою. Передусім тому, що від неї великою мірою залежить ситуація.

Так, уже кілька років Держкомтелерадіо є співорганізатором заходів Форуму видавців. Вони надають методичну та інформаційну підтримку. Щоправда, ще забезпечували друк поліграфічної продукції на своїх підприємствах. Це було два роки тому. Торік цього вже не було, хоча обіцяли. Цьогоріч дали 70 тисяч гривень, що, звісно, крапля в морі наших потреб, і набагато менше, ніж нам дають наші інші партнери. Очевидно, люди чи інституції, які хочуть бути ближчими, намагаються щось робити. Поки що отак. Потім, дивись, розвинеться плідніша співпраця.

До речі, Міністерство культури та туризму нібито обіцяло дати 20 тисяч гривень, мовляв, щоб закласти більшу суму в їхній бюджет, треба було подаватися раніше. З іншого боку, я хотіла подаватися, однак вони не прийняли заявку — це начебто непрофільний захід для них.

— За останні роки закрилося чимало книгарень. За кілька останніх місяців суттєво впали продажі книжок — люди почали економити. Пані Олександро, чи залишаться українці нацією, яка читає?

— Хороше питання. Боюся, що відповідь на нього може не бути такою однозначною. Мені здається, що дуже швидко в Україні, як і в усьому світі, відбудеться розшарування людей на два класи. Тих, які читають, мають доступ до перевіреної якісної інформації, а відповідно, і до знань. Вони будуть нагорі суспільства. Інші ж дивитимуться розважальні телешоу, навіть не усвідомлюючи, як багато втрачають. Давно час бити на сполох! Це намагаються робити організатори Міжнародного тестування читацьких навиків і компетентності, в якому, на жаль, наша держава не бере участі. Після опрацювання таких даних уряди багатьох країн започатковують програми підтримки читання. Я вірю, що в Україні це мусить статися. Інакше нас чекає сумне майбутнє.

— Форуму видавців — 18! Він майже ровесник нашої незалежності. Яким ви вважаєте розвиток українського видання за ці роки?

— Зрозуміло, не можна порівнювати вигляду і назв тих книжок, які виходили друком 18 років тому, із сучасними. Звичайно, зараз маємо набагато ширший асортимент. Крім мейнстримових, є багато нішевих, що дуже цінно для розвинутого видавничого суспільства. Проте їх все одно замало. Відчутно менше, ніж у будь-якій іншій країні. От я, як читач зі своїми потребами, часто не знаходжу серед вітчизняних видань те, що хочу прочитати, а отже, мушу звертатися до польських чи російських. Тобто все змінилося і поліпшилося. Однак воно не змінилося і не поліпшилося так, як у поляків, росіян чи в інших. Якщо йдеться про друковану книжку, не знаю, чи нам вдасться когось колись наздогнати. Можливо, матимемо такий шанс з електронною. Хоча й тут чимало питань, а тому про це зарано говорити.

Щодо презентації України на світових ярмарках, то ситуація сумна. Не так важливо, як заповнити стенд: прикрасити якимось стрічками, плазмовими екранами чи ікебанами й оригамі. Важливіше, щоб книжки на стенді були потрібні й цікаві учасникам і відвідувачам заходу. Як відомо, на міжнародних ярмарках купують не стільки фізичні книжки, як права на їх видання. І український видавець, і організатори експозиції мусять зробити все для того. А це цілий комплекс заходів. Наприклад, у славнозвісній Франкфуртській виставці-ярмарку кілька тисяч учасників, і кожен з них пропонує по кілька сотень чи тисяч найменувань. Треба знати, як до свого доробку привернути увагу. Напевно ж, за один раз цього зробити не вдасться. І, може, навіть за п’ять разів. Потрібна велика цілеспрямована робота: запрошувати до нас іноземних видавців, перекладачів, а далі скрупульозно розвивати відносини. Тоді буде результат. Зрештою, уже є кілька письменників, насамперед Андрій Курков, яких охоче друкують за кордоном і які можуть стати тим локомотивом. Але потрібно до цього локомотива вагони причепити.

джерело: газета “День”

Наталка Карпа

Заслужена артистка України та продюсер, співачка 2010 року за версією одного із глянцевих журналів Львова, яскрава та позитивна Наталка Карпа встигає, здавалось би, абсолютно все – і активно записувати новий альбом, і зніматись у рейтингових телепрограмах, і бути творчим продюсером виконавців KARPARATION: групи «Glamour», групи «Шоколадка» та Мії. Про те, чим живе Наталка Карпа сьогодні, і які сюрпризи співачка готує для слухачів у найближчому майбутньому читайте в її ексклюзивному інтерв’ю!

Наталко, останнім часом вас дуже часто можна побачити в Києві, на популярних телеканалах, на сторінках глянцевих журналів. Про Наталку Карпу тепер впевнено можна сказати, що вона не тільки співачка №1 в Західній Україні, але також українська співачка зі Львова, яка популярна в різних куточках нашої країни. Що найважче у підкоренні українського шоу-бізнесу?

Бути в декількох місцях одночасно. Якщо ви мене бачите і в столиці, і тут, у Львові, тоді це мені вдається! Та серйозно, найважче – не здаватися і йти крок за кроком вперед, не зраджуючи собі, своїм поглядам і цінностям. Я дуже щаслива, що маю сильну команду, яка у всьому мене підтримує та мудрого продюсера, інтуїції якого я довіряю на всі 100 %.

Зараз ви один за другим презентуєте нові сингли: на початку березня відбулась презентація пісні «Париж», а вже у квітні – прем’єра трьох версій синглу «Афродизіак». Із чим повязана така творча активність? Що для вас є афродизіаком?

Мій афродизіак – це музика! Справді, за дуже короткий час записала одразу декілька нових пісень. Крім двох вищеназваних треків скоро ви почуєте також нову пісню «Спіймай мене, якщо зможеш», дві версії якої вже закінчені. Ще дві нові пісні допрацьовуються на студії. Думаю, все це пов’язано з тим, що вже нарешті знайшла авторів та аранжувальників, із якими мені дуже комфортно працювати в команді. Також в «KARPARATION» з’явилася власна студія. Можу з впевненістю сказати, що на 99 відсотків новий альбом готовий!

Наскільки я знаю, нове відео ви зняли на пісню «Твій голос». Чому для кліпу вибрали саме її?

Так, пісня «Твій голос» не нова, але щось в ній є особливе. Впродовж тривалого часу багато людей мені говорило, що це їх улюблена пісня. Вона і мені дуже близька. Знімали відео в розкішному делюкс-готелі «Купава», де знайшли не тільки цікаві локації, але й унікальний стародавній граммофон з 50-60 років XX століття. В день зйомок ми переслухали з десяток пластинок, потрапивши ніби в машину часу!

Відео знімали у вже звичному тандемі з Олею Войцович, зараз кліп перебуває на стадії монтажу. Але скоро чекайте на прем’єру!

Співачка Наталка Карпа давно визначилася із стилем у музиці. А як щодо стилю в одязі? Любите експериментувати чи є відданою прихильницею певного стилю?

Колись я на 100 % була відданою класичному стилю, але потім в моєму житті з’явилася людина, яке змінила моє ставлення до вибору одягу. Тепер я готова на будь-які експерименти, тільки б вони були близькі до мого внутрішнього «я».

Під час вибору одягу віддаєте перевагу українським дизайнерам чи закордонним брендам?

У мене є дуже багато речей від українських дизайнерів: Роксолани Богуцької, дуету Каменская&Кононова, Крістіни Бобкової, Уляни Барабаш, Назара Хіцяка, Богдана Коссака та інших. Завжди цікавою є співпраця з молодими дизайнерами. А що стосується моєї любові до світових брендів – це «Dolce&Gabbana».

Ви багато уваги приділяєте аксесуарам і прикрасам. Розкажіть про найцікавіші з них. Де ви їх придбали?

Я зробила власноруч аксесуари для кліпу «Від мене до тебе», довго шукала потрібний колір, але не знайшла і вирішила зробити сама. А взагалі у мене є мрія – відкрити інтернет-магазин прикрас, створених власними руками. Сподіваюсь, вона колись здійсниться))))

В одному інтерв’ю ви зізнались, що дотримуєтесь посту, а взагалі ви ведете правильний спосіб життя? У вас є погані звички?

Намагаюсь вести здоровий активний спосіб життя. Графік концертів цьому допомагає, адже треба завжди бути в тонусі. Розповім вам те, про що, напевно, ще нікому не розповідала. Що стосується паління, то спроба була одна і та невдала, ще в студентські роки. На першому курсі у перерві між лекціями спробувала палити, а оскільки це була легка жіноча цигарка повністю білого кольору, запалила її зі сторони фільтру. Всім було дуже весело, а я після цього випадку жодного разу цигарку в руки так і не взяла.

Колись ви сказали, що девіз вашого життя: «Люби всіх, довіряй обраним, не роби зла нікому». Ви дійсно вірите, що можна всіх любити?

Аякже. Кожного, звичайно, по-своєму, але можна. Нема людей, які були б абсолютно поганими чи добрими. У кожній людині можна знайти те, за що її можна полюбити. Та коли ти любиш, треба багато що пробачати. А вміти пробачати – це прерогатива сильних, бо слабкі не пробачають.

Як складається ваше особисте життя на фоні такої творчої активності?

Я б сказала «Складно складається». Але складається, коли знаходяться компроміси. У даному випадку важливе розуміння одне одного… Творчість забирає дуже багато часу. Довгий ланцюжок зйомок, записів, інтерв’ю… Рух нон-стоп. Але це шоу-бізнес. У ньому постійно щось змінюється, треба тримати руку на пульсі, бути в курсі всього, що відбувається.

Мабуть, у вас є багато планів… Потішите нас чимось новим влітку?

Серед планів на найближчий місяць – дописати дуже драйвову літню пісеньку. Вона вже от-от буде готова і сподіваюсь порве всі танцмайданчики. А також дуже хочу здивувати вас восени одним абсолютно неочікуваним сюрпризом… Для мене це буде справді цікавий досвід! Та поки що не буду відкривати всього – збережу інтригу.

Журнал «RIA Львів»

Львівський міжнародний дитячий фестиваль

У рамках міжнародного дитячого фестивалю до Львова вдруге завітала популярна польська письменниця Барбара Космовська. Усі бажаючі могли придбати її книги, а також отримати автограф і поспілкуватись з автором популярного молодіжного роману «Буба».

Перший роман пані Барбари «Голодна кішка» було видано у 2000 році. Вже через рік з’явився інший роман – «Приватна територія», який згодом його визнали найжіночнішим романом року. Запропонований українському читачеві роман «Буба» теж завоював прихильність, яку підтвердила головна премія конкурсу «Повір у силу фантазії». У романі розповідається про шістнадцятилітню дівчинку, яка потребує уваги своїх близьких і стикається з багатьма випробуваннями.

Зовсім скоро на українських книжкових полицях появиться перекладене продовження роману «Буба: мертвий сезон». А ще пані Космовська зараз працює над романом «Українка», в якому розповідається про пошуки роботи українки в Польщі.

Поміж роздачею автографів та спілкуванням із гостями фестивалю, пані Барбара поділилась з нами не тільки особливостями перебування у Львові, а й розповіла про новий роман.

Форум: Ви вперше у Львові?

Барбара: Ні-ні, це мій другий візит у Львові і другий, пов’язаний власне з книжками, але виявилось, що не тільки. Вперше я загубила своє серце власне у цьому місті і повертаюсь тепер до Львова із радістю. Дуже люблю Львів. Найбільше тут мені подобаються звичайно що мої перекладачі, адже, саме завдяки ним, я відкрила для себе це місто, його сердечних людей. Для мене Львів – це прекрасна жінка без пудри. Це місто справжнє, в якому живуть справжні люди. Я не почуваю себе тут чужою, навпаки, деколи почуваюсь краще, ніж навіть у власній країні.

Форум: А роман «Українка» почали писати після перебування у Львові?

Барбара: Задум створення роману виник значно раніше, до моєї львівської сентиментальності. Його викликали стереотипи, які панують не тільки на наших сусідських кордонах. Мене обурює, коли певним народам приписують якісь вади, а своїх не бачать. Тому я створила постать української дівчини, красивої і душевної, щоб мої співвітчизники почали думати по-іншому про Україну. Звичайно, говорю про тих, які постійно користуються стереотипами. Ми – поляки, зовсім не буваємо кращими, мусимо про це знати.

Форум: А як щодо цього дитячого фестивалю, чому, на вашу думку, важливо проводити такі заходи?

Барбара: Це найважливіше, бо, правду кажучи, доросла людина ніколи не отримає стільки, як дитина на таких фестивалях. Життя залежить не від тих дорослих, а від тих малих, то вони продовжать наші ідеї, таланти, творчість. Молода особа, яка читає, без сумніву буде більш вразливою, ближчою, не зможе вже зганьбитися чи скривдити, не стане каменем на нашій дорозі, для цього треба читати.

за матеріалами прес-служби Форуму видавців

-   Звичайно, ми хотіли одразу «вбити» лайн-апом, привезти щось таке, чого ще не було. Проте я, маючи вже серйозний досвід роботи в цій сфері, переконаний, що будь-який фестиваль повинен йти по наростаючій. Тим не менше, той склад учасників, котрий пропонує для цього фестивалю «Арт Мюзік Серсвіс», компанія, яку я представляю, більше чим достатній. В нас будуть представлені чудові музиканти, які грають в різних стилях. І що найцікавіше: наші партнери з Альфа-Банку попросили нас скласти список відомих європейських джазових фестивалів. Ми підготували його, почали досліджувати, і виявилось наступне: при тому складі учасників, який буде на Альфа Джаз Фесті, фестиваль потрапляє в перелік найбільш представницьких європейських опен-ейрів!

-   В чому «родзинка» ALFA JAZZ FEST?

-    Справа в тому, що в Європі велика кількість фестивалів тематичних, це можуть бути фестивалі гітаристів, фестивалі джазової циганської музики, фестиваль авангардного джазу, як це буває, скажімо, в Бремені. А в нас виходить універсальний фестиваль з різною музикою. Я б не хотів уже зараз називати всіх музикантів, щоб залишити певну інтригу. Але перед фестивалем буде зроблений детальний план концертів, будуть продумані маршрути таким чином, щоб кожен бажаючий міг відвідати всі без виключення виступи. Ми плануємо зробити джазовим навіть перехід від одної сцени до іншої, щоб по дорозі була можливість купити фестивальну символіку, побачити когось із «великих» музикантів, які точно будуть прогулюватись по вулиці. Щоб була можливість поїсти, а також доторкнутись до суто львівських благ: неповторної кави, сервісу, який «дещо відрізняється» від київського в кращий бік.

-   Імена хед-лайнерів вже озвучені. Серед них – легенди джазу і дуже цікаві проекти. Вони виступатимуть на головній сцені фестивалю?

-    ак, на головній сцені в Парку Культури імені Богдана Хмельницького будуть розгортатись основні фестивальні події. Фестивальний спектр буде тут представлений достатньо цікаво. Починати буде квартет Джона Скофілда, без коментарів. Це буде сучасний джаз. І закінчиться перший концертний день виступами шикарної групи, яка українцям вже відома, вони грали в Києві. Я кажу про групу Spyro Gyra. І я впевнений, що їх музика ідеально підходить для опен-ейра. Це буде те, що треба, аби поставити крапку першого дня.

Другий день в нас також виходить різноманітним. Спочатку на сцену вийде проект саксофоніста Біла Еванса «Soulgrass», де неймовірно органічно співвідносяться і музика в стилі кантрі, і знаменитий стиль блюграс, і блюз, і ф’южн, і джазова імпровізація. Це дуже вигідна група для фестивалю. В її складі приїде дуже цікавий гітарист Мітч Стайн, який співпрацює з Пуджі Белом, з Томом Костером, з багатьма іншими. Також, музикант першої величини Рон Картер. Це легенда. По найскромнішим підрахункам він приймав участь в записі більше ніж двох з половиною тисячах альбомів. Був учасником «золотого» складу акустичного квінтету Майлза Девіса, переграв, напевно, зі всіма зірками. Можна попросити кого завгодно назвати найвидатніших із тих, хто сьогодні живе контрабасистів, і обов’язково почуєш ім’я Рона Картера, поряд, напевно, з Чарлі Хейденом і Дейвом Холландом. Решта великих контрабасистів вже будуть називати себе учнями Рона Картера: починаючи з Крисчена МакБрайда і закінчуючи дуже модною зараз Есперансою Сполдинг.

Скептики, можливо, скажуть, що Рон Картер вже був в Харкові, але там він грав в кращому випадку перед шістьма сотнями людей. Тим більше видатний контрабасист приїде до Львова в трохи іншому складі. В цей раз він буде без барабанщика, з чудовим піаністом Малгрю Міллером і легендарним гітаристом Петом Мартіно. У останнього дуже цікава історія: Мартіно, будучи вже відомим музикантом, переніс дві нейрохірургічні операції і забув, що він грає на гітарі. Це трагедія. Проте, через декілька років знову з нуля зміг освоїти інструмент і повернутись на велику сцену. Я чув його років шість назад в Варшаві – на сцені був все той же Пет Мартіно. Концерт тріо Рона Картера буде поверненням до мейнстріму, основної течії джазу. І я сподіваюсь, що оцінити майстерність Картера зможе більше людей, ніж це було в Харкові. Оскільки все буде відбуватися під відкритим небом.

А закінчиться все веселою музикою в стилі ф’южн, яку представить чотири зірки, що грають в одному колективі – Jeff Lorber Fusion. Це буде клавішник Джеф Лорбер, володар декількох Греммі. Доречі, в цьому році він також номінувався на Греммі. Тут варто додати, що привести Джефа Лорбера в Україну ще раз нам дуже хотілось. В свій перший приїзд до нас він розповів, що його батько, який ще живий, відомий нейрохірург, походить з Дрогобича. А бабця Джефа  – з Борислава. Причому, вже знайшлися люди, які готові показати Лорберу ті місця, звідки його предки.

В складі Jeff Lorber Fusion приїде і саксофоніст Ерік Маріентал -  екс-учасник Chick Corea Elektric Band, учасник величезної кількості проектів. На бас-гітарі – ще одна реальна зірка, людина, яка замінила в легендарній групі Weather Report завчасно відійшовшого Жако Пасторіуса. Це Віктор Бейлі. Ну і, звичайно ж, Пуджі Бел, справжня ікона для сучасних барабанщиків. Він вже бував в Україні в складі бенду Маркуса Міллера.

Також на сценах будуть росіянин Андрєй Кандаков з бразильцями, буде американський блюзмен Вестай Джексон, якого нам допомагає привезти наш приятель, польський барабанщик і промоутер Кшиштоф Завадськи. Ми обов’язково будемо задіювати львівських музикантів, привеземо талановитих киян. Будемо намагатись задіяти і львівські традиційні точки, де грають джазову музику: це «Дзиґа» і клуб «Пікассо».

Мені здається, що проект цей довготерміновий. Тому перший фестиваль – це «пілотний» фестиваль. Ми дуже хвилюємось, оскільки з нашої точки зору перший млинець ні в якому разі не повинен бути комом. Ми повинні довести нашим партнерам, що Львів достойний розраховувати на продовження джазового свята. І, забігаючи наперед, ми хочемо, щоб другий фестиваль був кращий від першого.

Чому в Указі Віктора Януковича про присудження Шевченківської премії немає прізвища Василя Шкляра, якому Шевченківський комітет присудив премію в галузі літератури за роман «Чорний ворон» («Залишенець»), Віктор Янукович промовчав. Чи це реакція на відкритий лист письменника, в якому він просить Януковича відтермінувати вручення йому премії, доки у владі є Дмитро Табачник, знаний своїми українофобськими висловлюваннями? Чи Віктор Янукович вирішив зігнорувати рішення Шевченківського комітету (який він сам призначив) і не давати Василеві Шкляру премії (нагадаємо, 25 лютого директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький звинуватив роман «Чорний ворон» у ксенофобії, його підтримав народний депутат Олександр Фельдман)? Зрештою, запитувати Віктора Януковича про причину його рішення немає сенсу, адже дочекатися адекватної відповіді годі. Заступник глави Адміністрації Президента Ганна Герман відповідаючи на запитання журналістів, чи є шанс у Василя Шкляра отримати Шевченківську премію, сказала: “Звичайно. Він же не відмовився, він попросив відкласти і в Указі це передбачити: щоб зараз не було його прізвище в Указі, а було воно тоді, коли прийде на то час”.
Про відставку Дмитра Табачника, повстанську армію на сході України та екранізацію «Чорного ворона» — в інтерв’ю Василя Шкляра .

— Як би Ви сформулювали місію свого роману, його важливість, враховуючи всі події, що відбулися нещодавно?

— Я не думав про місію роману. Я написав книжку про дуже важливий період у нашій історії, найбільш замовчуваний, найбільш цікавий для мене. Я від самого початку казав, що це буде книга мого життя. Мені дуже приємно, що реальність перевершила мої сподівання. Книгу прочитали чимало людей, вона мала успіх навіть до цього шуму й не потребувала особливого піару. Її дуже добре продавали і на заході, і на сході: скажімо, українська книгарня в Одесі сплачувала оренду лише завдяки продажу «Чорного ворона».

— Один із важливих аспектів «Чорного ворона» — те, що Ви показуєте, що повстанський рух був не тільки в Західній Україні, на великій Україні теж була визвольна боротьба…

— У нас склався такий стереотип, що повстанська боротьба — галицький феномен, що це УПА. А насправді то тоді, то тоді ця боротьба тривала на всіх теренах України. І в 20-х роках XX ст., навіть тоді, коли вже скрізь була диктатура чужинців, встановилася радянська влада, далі тривала боротьба в лісах. Українська повстанська армія була на сході. Армія УНР уже в 1919 році зазнала поразки, Петлюра навіть зняв із вояків Присягу. Сказав: розходьтеся, хто куди хоче. Тоді наші козаки армії УНР сказали: ні, ми продовжимо боротьбу вже як партизани, підемо в запілля ворога. Так почалася історія Української повстанської армії на сході. Потім ця армія пройшла дуже героїчний шлях. Був другий зимовий похід під проводом генерала Тютюнника… Ця армія зазнала краху восени 1921 року. Вже не було надії на визволення, але повстанська боротьба тривала, як і на заході, це ланки однієї боротьби, починаючи з Крут. Росія пішла на Україну (після проголошення УНР) війною, це була українсько-російська війна, яку історики досі називають громадянською війною. Наші вороги в нинішній Україні більш-менш стримано ставляться лише до Крут, мовляв, там були діти, юнаки. Але якщо простежити долю тих, хто вцілів, то побачимо, що Аверкій Гончаренко, який був під Крутами, опинився не в Радянській же ж армії, а в дивізії «Галичина». І повстанський рух УПА в Західній Україні продовжив традицію боротьби на сході України, вояки УПА виховувалися на досвіді повстанської боротьби на сході. І цього ніхто не приховував. Величезне значення мала книжка Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», яка вийшла у Львові 1934 року. Мирослав Симчич, сотенний УПА, який досі живе в Коломиї, теж про це казав, що вони і псевдо брали ті, які були на сході, і використовували партизанську тактику боротьби. Не знаю, чому такою великою несподіванкою, навіть відкриттям став мій роман, зокрема для багатьох інтелігентів, інтелектуалів, які кажуть: ми не чули, ми не знали такого! Звісно, вони не знали, бо цю сторінку замовчували, навіть знищували чекістів, які намагалися похвалитися своїми подвигами і згадували сторінки холодноярського повстанства. Мені дуже приємно, я досяг своєї мети. Те, що хотів показати людям, до них дійшло. Роман справляє глибочезне враження на багатьох читачів, на широкі верстви. І саме це так занепокоїло українофобів. Бо вони завжди піднімають свої голоси, коли з’являється якесь яскраве явище, глибоко національне.

— За Вашими відчуттями, директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький (який видає твори Дмитра Табачника), звинувачуючи Вас у ксенофобії, діяв від імені влади чи це його особиста ініціатива?

— Думаю, його нацькували на мене, зробили йому ведмежу послугу. Вважаю, що він став рупором у чиїхось руках. Він — видавець і виявив свою літературну непрофесійність. Не знаю, можливо, сучасним видавцям і не обов’язково розумітися на літературі, він же бізнесмен. Але він городив просто дурниці про ксенофобію, що от, мовляв, слова «жид», «москаль» можна вживати в мові персонажів, а в авторській мові не можна. Я насамперед хочу сказати, що не маю наміру ні перед ким виправдовуватися, але кожен побачить, що мова йде від отамана, а по-друге, навіть авторську мову називають невласне прямою мовою, є такий термін, коли автор свої слова вкраплює в потік свідомості героя. Це вже літературні тонкощі. А без архаїзмів, без тодішніх понять неможливо створити історичний роман, передати колорит епохи, її запахи. Інакше було б штучно. Один із моїх опонентів на програмі Дмитра Кисельова «Велика політика» сказав, що тепер із творів Марка Твена викидають слова «нігер». То це чоловік дуже вульгарно розуміє, ніхто не викидає, хіба що роблять адаптацію класичних текстів для маленьких діток, так само, як адаптують Біблію для діток чи для лесбіянок, чи інших меншин. А в класичних виданнях змінювати слова в текстах Марка Твена — те саме, що зривати хрести з церков, що робили нелюди нещодавнього часу. Ці люди знають, що не мають рації у своїх підходах, але їм треба було зчинити цей галас, як вони завжди роблять. Як тільки щось українське переходить за межі Поплавського чи Сердючки, українофоби починають вити.

— Можливо, влада пошкодувала про те, що проґавила, не проконтролювала присудження Вам Шевченківської премії, і тому напередодні підписання Указу Президента здійняли цей галас…

— Як вони можуть шкодувати чи не шкодувати? Є Шевченківський комітет, до якого входять видатні митці. Шевченківський комітет очолює великий поет і порядна людина Борис Олійник, який створив нормальну атмосферу, без усяких інтриг дозволив людям голосувати по совісті. З 23 учасників (не було Богдана Ступки та Вадима Писарєва) 17 голосів набрав «Чорний ворон», 6 осіб за нього не проголосували, а комітет призначав Президент. Ніколи в історії не було такого, за всі роки незалежності і в попередні часи, щоб Президент чи колись перший секретар ЦК не підписав рішення комітету. Такого не буває. Підпис Президента — формальна річ. А те, що вони почали, ці крики, то це не тільки на мене. Те саме було, може, не так гучно, із Марією Матіос, яку звинувачували в порнографії. Мене теж звинувачували і в порнографії, і в ксенофобії.

— На Вашу думку, якщо звільнять Табачника, Янукович підпише Указ про надання Вам премії?

— Думаю, що коли Табачник піде, буде виконано мою вимогу, то Янукович підпише, він же — Президент України, він не може зневажити комітет, який він затвердив. Тим більше, що зараз зібралися фактично всі сущі в Україні лауреати Шевченківської премії, насамперед, письменники, а також художники, артисти, театральні діячі, композитори, і вони готові зі мною йти на дуже рішучі кроки. Ми тепер не обмежимося заявами, як колись зверталися до влади: вимагаємо звільнити такого-то. Ці протести тонуть на рівні «Літературної України», на них немає жодної реакції. Тому мусимо рішуче запитати владу іншими методами: чи на нас зважають, чи ні, чи ми потрібні тут, чи нам і далі плюватимуть в обличчя, а ми терпітимемо? Я побачив, що настали часи зневіри, перестали протестувати й студенти. У всіх опустилися руки, тому я, щоб розворушити цю байдужість, зважився на цей непростий для мене крок.

— Чи Ви не вважаєте за доцільне провадити боротьбу і з Януковичем, а не тільки з Табачником?

— Я що, титан, щоб боротися ще й з Президентом? Я ж чітко сказав свої вимоги.
— Як ставитеся до ініціативи зібрати для Вас кошти, аналогічні до суми Шевченківської премії (250 тис. грн), аби, за словами Юрія Андруховича, у такий спосіб щось довести владі?

— Це добра ідея. Я дуже шаную ідею Юрка Андруховича. Мені було дуже приємно почути про це з уст такого авторитетного письменника. Я ще раз зрозумів, що я не сам, що за мною — багато людей. Я говорив про лауреатів Шевченківської премії, але, окрім них, є не менш авторитетні письменники, такі, як Андрухович, а також Герої України. Я дуже їм вдячний за солідарність у цю годину. Єдиний нюанс — ще раз кажу, не хотів би, щоб зібрали гроші мені: на, мовляв, ти зробив громадянський вчинок, ми тобі за це компенсуємо. Але буду дуже вдячний, якщо справді зберуть якісь кошти — спрямую їх на екранізацію роману «Чорний ворон».

— Щодо екранізації. Єжи Гофман досить серйозно поставився до ідеї зняти фільм за романом «Чорний ворон», і як режисер він Вас цікавить?

— Єжи Гофман — цікавий режисер, він — митець зі світовим ім’ям. Українці добре сприйняли його фільм «Вогнем і мечем», де він навіть згладив гострі кути роману Генрика Сенкевича. Антиукраїнських мотивів там фактично не лишилося, багато зроблено на українському мелосі, фольклорі. Колись Гофман мав знімати фільм про Тараса Бульбу, йому група «Індустріальний Союз Донбасу» пообіцяла великі гроші. Гофман хотів знімати «Тараса Бульбу» за моїм перекладом першого варіанта цієї повісті, яку потім спотворив сам Гоголь під тиском російських критиків. У першому варіанті не було тих вигуків про «русскую землю», і Тарас Бульба наприкінці не кричить, що «не будєт в міреє сіли, каторая би нє пакорілась русскаму царю». Тобто немає деградації митця до російського самодержавства. Але потім наші бізнесмени побили горшки з поляками, проект зірвався. І, як ви знаєте, фільм зняв Володимир Бортко…

Спершу я хотів, щоб стрічку за романом «Чорний ворон» робили тільки українці. Але коли ми провели творчий конкурс, побачили, що немає режисера, який би загорівся цією темою. Мені й дотепер приносять диски зі стрічками, але це документальні фільми або короткометражні, за якими важко визначити стилістику великого повнометражного фільму, який претендує на статус блокбастера. Тому я знову вирішив звернутися до Гофмана. Зустрічався з польськими письменниками в Києві, які добре його знають. Вони передзвонили і сказали, що Гофман дуже зацікавився цією тематикою. Вона йому близька, бо він нещодавно зняв фільм про російсько-польські взаємини 20—30-х років. Сказав, щоб надіслати йому синопсис (стислий сюжет книжки).

— Як просувається збір коштів на екранізацію, чи не зголосився хтось із великих меценатів?

— Є багато натяків про готовність надати кошти. Думаю, гроші підуть. Просто люди зараз у стані невизначеності, як і я. Потрібно, щоб була творча група, автор сценарію, головний режисер. Гроші даватимуть під конкретне ім’я, під авторитет. Тому коли ми визначимося остаточно з режисером (я не кажу, що це питання вже вирішено), будемо проводити серйозні акції, аж до аукціонів і, думаю, під серйозний проект підуть головні кошти.

Розмовляла Наталя ДУДКО, газета “Ратуша”
До теми. 9 березня в Каневі на Чернечій горі відбулися врочистості з нагоди Дня народження поета Тараса Шевченка. Під час урочистостей вручили Шевченківські премії. Національну премію імені Тараса Шевченка лауреатам вручив Прем’єр-міністр Микола Азаров.

Цього разу вже вдруге ці премії вручали у Каневі. Таку традицію заснував минулого року Президент України Віктор Янукович. Вищої державної культурно-мистецької нагороди удостоїли сімох представників творчої інтелігенції. Серед них — Роман Горак, Микола-Ярослав Гнатів, Микола Дядюра, Анатолій Солов’яненко, Сергій Магера, Оксана Крамаєва і Лідія Забіляста.

Розмір Шевченківської премії — 250 тис. грн. Нагадаємо, традиційно Шевченківські премії вручає лауреатам Президент України, цьогоріч у зв’язку з хворобою Президента на врочистостях його не було. Торік Віктор Янукович вручав Шевченківські премії на Чернечій горі.

Дівчата, знаю, що 2010 рік був для вас насиченим. Розкажіть чи вдалось втілити в реальність задумане?

Ми записали багато нових пісень, випустили дебютний альбом «Запомни меня» і відзняли відео під однойменною назвою. Був запущений сайт нашого продюсерського центру KARPARATION www.karparation.com, на якому можна дізнатися про всі наші новини.

А з чого ж розпочали Новий 2011 рік? Знаю, що у багатьох артистів у цей період концертний новорічний бум.

Так, дійсно було дуже багато концертів. Тепер декілька днів можна буде відпочити і далі до праці!

Знаю також, що Новий рік у вас розпочався з прем’єри нового відео, чи не так?

1 січня відбулась всеукраїнська прем’єра нашого нового відео «Ресницы» на каналі М1. Тому можна впевнено сказати, що рік розпочався вдало! Це наша друга відеоробота, ми раді, що вдалось втілити все задумане. Багато музичних критиків високо оцінили кліп та пісню, сподіваємось, що нашим прихильникам також сподобалось.

Розкажіть більше про відео. Як відбувалась підготовка і самі зйомки кліпу?

До зйомок відео долучилось дуже багато людей. Зокрема, велика заслуга команди Karparation production у розробці ідеї та її втіленні.

Ні для кого вже не секрет, що в зйомках вашого кліпу взяли участь найпопулярніші красені Голлівуду!

(сміються) Це правда. Вони брали участь у зйомках нашого кліпу… але тільки на фотокартках. На одній з наших локацій були задіяні понад 300 фотографій із зображенням голлівудських акторів.

А на знімальному майданчику якісь курйози траплялися?

До кінця все передбачити неможливо. Цього разу електромережа не витримала такого навантаження і у студії, де знімалося відео зникло світло. Але ми використали сповна таку екстремальну ситуацію і зняли, як виявилось потім, одні з найкращих сцен для кліпу.

Розкажіть більше про ваші новорічні свята. Чи є у вас якісь особливі традиції святкування?

Звичайно традиції є! От, наприклад, перед новорічними концертами ми усією командою Karparation збираємось і святкуємо, вітаємо одне одного і обмінюємось подарунками! :) Та й в новорічну ніч, де б хто з нас не виступав, ми домовляємось про місце зустрічі і хай навіть це 4 чи 5 година ранку – зустрічаємось та ділимось враженнями про зустріч Нового року!

Ви можете згадати якісь пригоди, що з вами траплялися на Новий рік?

Одного разу, коли ми з одного концерту їхали на інший, водій не впорався з керуванням через дуже сильну ожеледицю і ми з’їхали у кювет. Самотужки вибратись не вийшло, але, на щастя, недалеко був ресторан, де активно проходило новорічне святкування, всі гості та офіціанти прийшли нам на допомогу і ми встигли на наступне свято!

А чим ще потішите нас цього року?

Планів у нас вдосталь. Головне, щоб були сили та можливості втілити усе в життя. Найближчим часом – це презентація нового синглу, присвяченому, до речі, Вані Дорну і Івану Урганту. Чому двом? Та тому що ніяк не могли вибрати між блондином та брюнетом. Також вже думаємо над зйомками відеокліпу на цю пісню. Ну і робота, робота, робота, адже тільки плідна праця приносить бажаний 100% результат.

“Коли вже не знаходимо відповідей, коли треба змиритися з тим, що так є…, кажемо: “ботакє”, — пояснив письменник назву книжки. І додав: “Іноді про мене пишуть як про автора 5 чи 6 книжок. Я думаю про те, що це гарно звучить. І чомусь відразу згадую свої книжки. То не штука — бути автором 7 тонких книжок… Інший аспект — я переконаний, що тривання процесу дуже важливе. Час тривання читача в якійсь книжці теж впливає на те, як ця книга діє. Я прихильник короткої прози, але якщо живеш у якомусь грубому романі кілька днів, то цей час зовсім інакший, ніж, скажімо, за три хвилини прочитати блискучий монолог. Не знати, що краще спрацює, звісно, але головна новизна тієї книжки — що в ній можна побути довше. І вона починає впливати безпосередньо на життя, ти можеш жити, читаючи її годину, дві, і це вже інший вимір життя у книжці. Ще одна штука, яку зауважив уже після того, як узяв книжку до рук, — те, що кожен із цих коротких фрагментів досі існував сам, а тепер перегукується з іншими. І я побачив очевидну слабкість книжки — що є обмежене коло проблем, питань, тем, які мене по-справжньому хвилюють і до яких повертаюся раз за разом. Але навіть такі слабкості є новизною, яка щось демонструє”.

Відкритість має бути дозованою

— Страшенно небезпечно наблизився колись Іздрик, написавши, що те, що я пишу, не є правдою, а що цю правду докладно імітую. Вважаю, що відкритість має бути дозованою, інакше вона втрачає сенс. Звісно, я маю якісь ганебні таємниці, про які не хотів би наразі говорити. Може, колись, згодом… Хочу розказати свою історію в такий спосіб, щоб зосередити читача не на тому, що я розповідаю, а на тому, що такий спосіб мислення про себе можливий, він є добрий, урешті-решт, дає насолоду, якщо нічого іншого не можеш собі знайти. Моє найбільше бажання — написати текст так, щоб він посприяв мисленню читача про себе. Про своє життя, свою територію.

Одне ґетто — автоматично два ґетто

— Досить зробити одне ґетто, щоб зробити два ґетто. Тобто все те, що за межами, автоматично також стає ґетто. З дитинства пам’ятаю історію про одного етолога (вивчає поведінку тварин), який мав багато різних звірів і водночас у нього ставало щоразу більше дітей. Але звірів таки було значно більше. Урешті-решт, жінка, родина почали казати, що треба це якось вирішити, бо це небезпечно, і він довго думав, і врешті побудував файний вольєр для дітей… Так само з будь-яким ґетто. Коли хтось щось відгороджує, то відгороджує сам себе, і це ґетто є ознакою страху і безпомічності. Такої самої, як потім відбувається з людьми, які опиняються з того боку паркана.

Аналіз через повтори

— Дуже часто пишу про персонажів своєї родини. Часто наполягаю, що довіряю доторкові. Пишу про колії: поїзди як не гуркотять, то просто їх нема. Штрека, життя між поїздами чомусь дуже важливе. Вода, яка тече по каменю й не може не змінитися. Естетика ботаніки, ця ботанічна псевдофілософія, суть якої я так і не можу остаточно сформулювати.

Менше роздумів, більше подій

— Я хотів би знову повернутися до подієвої літератури, писати про дію, випадки і менше роздумів. Я багато в ті роки думав, і те, що думав, писав. Тепер я вже старший, і багато речей для себе самого з’ясував. Хоча страшенно сподіваюся і дуже тішуся з того, що змінююся, тому, можливо, світогляд теж зміниться. У всякому разі, я дуже багато передумав, і тепер мені вже не хочеться так багато думати про якісь світоглядні речі. Хочу зауважувати різні барвисті вияви світу, життя, і, напевно, нова проза буде більш динамічною, феєричною, сюжетною.

Готовність змінюватися

— Найбільше мене змінили не так ті люди чи події, як моя віра та готовність до того, що є щось таке, що може змінити. Коли ти до такого готовий, тоді поштовхом до змін може бути будь-що. Я вірю, що кожна подія, все, що відбувається, залишає якийсь слід, дає поштовх.

Наталя ДУДКО, газета “Ратуша”